Хмельниччина у 2025 році офіційно визнала ще вісім елементів нематеріальної культурної спадщини. До обласного переліку увійшли локальні кулінарні традиції, родинні практики приготування страв, а також пісенно-обрядова традиція, які десятиліттями зберігаються у громадах і передаються з покоління в покоління.
Про оновлення переліку та значення так званої живої спадщини розповіла директорка Хмельницького обласного науково-методичного центру культури і мистецтва, заслужена артистка України Мая Онищук.
За її словами, сьогодні особливо важливо говорити про культуру не як про щось зафіксоване в архівах, а як про живу частину повсякденного життя українців.
“Надзвичайно важливо сьогодні підсвітити унікальну українську культуру і в розрізі елементів нематеріальної культурної спадщини, яку зараз більш конкретніше позиціонують як жива спадщина. Ви пам’ятаєте початок повномасштабного вторгнення, коли всі російські медіа говорили, що український борщ – це не український борщ. Вони почали не з територій, а з культури – з борщу, пісні, вишиванки”, – зазначила Мая Онищук.
Вона пояснює, що елемент живої спадщини має безперервно існувати щонайменше пів століття і бути цінним для родини, громади, суспільства. Це те, що живе у побуті, передається у щоденній практиці, а не лише згадується у святкові дні.
Саме з таким підходом у 2024 році на Хмельниччині ініціювали всеукраїнський симпозіум з нематеріальної культурної спадщини. Протягом двох днів представники 16 областей України разом з експертною комісією працювали з громадами, навчалися фіксувати та осмислювати власні традиції, брали участь у майстер-класах.
Під час відбору елементів у 2025 році громади презентували свої надбання наживо. Вони розповідали історії, показували фото та відео, а інколи й пригощали стравами, які вважають частиною своєї ідентичності. У результаті до обласного переліку внесли вісім елементів, ще два – легенди Городоччини та мачанка – перебувають на етапі доопрацювання.
Першим новим елементом стала традиція приготування страви “Огірки” у Меджибізькій громаді. За складом вона нагадує борщ, але готується без томатів. Основу становлять реберця, різні види м’яса, капуста, морква, а квашені огірки додають характерної кислинки.
Ще один елемент – випікання святкових вобаринків у селі Велика Яромирка Городоцької громади. Це родинна випічка, рецепт якої передається від бабусі до матері, а згодом до доньки. Тісто заварюють на воді з маслом, додають велику кількість яєць, а готові вироби щедро посипають цукром, який карамелізується під час випікання.
До переліку також увійшла традиційна кулінарна практика приготування страви “Капусняк із затиркою та печеними бараболями” у селі Балакири. Картоплю там печуть окремо, а капусняк варять у печі з м’ясом і реберцями, підбиваючи борошном до характерної густоти. Страви подають разом, але споживають окремо, поєднуючи смаки.
Окремо визнано традицію приготування печеної картопляної кишки у селі Жищенці. Це локальне кулінарне надбання, яке вирізняється простотою інгредієнтів і насиченим смаком.
Серед родинних практик – виготовлення купинської ковбаси в селі Купин Городоцької громади. Її готують з перемеленого м’яса різних частин туші, завдяки чому ковбаса має характерний золотисто-коричневий колір і виразний смак.
Ще одна кулінарна традиція – “Пікун-перекладинець” із села Щаснівка Волочиської громади. Для страви використовують дрібну картоплю, яку перекладають шарами з салом у чавунному баняку та упарюють у печі без додавання води. Готову картоплю споживають разом з мачанкою на основі сметани, часнику, ріпаку та сушеного насіння гарбуза.
До переліку також увійшла традиція приготування та споживання великодньої випічки “Трійця” з Ізяславської громади. Там випікають одразу три паски в одній формі та освячують їх як єдине ціле. Верхівку паски зрізають, висушують і зберігають як оберіг – для далекої дороги або на випадок хвороби свійських тварин.
Єдиним нематеріальним елементом, не пов’язаним з кухнею, стала пісенна та обрядова традиція села Радошівка Ізяславської громади. Під час свят там разом збираються всі покоління – від дітей до прадідів. Учасники заздалегідь домовляються, хто які страви готує, разом співають жартівливі пісні й підтримують живий діалог між старшими та молодшими.
У Хмельницькому обласному науково-методичному центрі культури і мистецтва наголошують, що носієм живої спадщини може бути кожен українець. Якщо традиція живе у родині чи громаді, її можна зафіксувати й подати до переліку.
“Ми спільно повинні зберегти і популяризувати найцінніше – нашу українську культуру, нашу живу спадщину”, – підкреслила Мая Онищук.
Саме через такі локальні історії, рецепти та обряди формується цілісне уявлення про культуру регіону – живу, різноманітну й глибоко вкорінену в повсякденному житті.
Немає коментарів