На сцені Хмельницького обласного академічного театру ім. М. Старицького знову ожила трагікомедія «Тев’є-молочар» за твором Шолома Алейхема. Постановка, яку втілює вже понад шість років режисер Дмитро Гусаков, зазвучала по-особливому на тлі воєнних реалій і духовного виснаження сучасності.
Вистава, що колись готувалася ще до пандемії, нині не просто перегукується з сучасністю — вона проростає в ній новими сенсами. Тексти, знайомі глядачам ще зі шкільних підручників, тепер б’ють у серце і примушують замислитися над тим, як втрата, біль і людяність перетинаються в одному сюжеті, такому до болю актуальному.
Глибина образу крізь роки і втрати
Режисер Дмитро Гусаков не приховує: навіть для нього самого репліки героїв звучать нині інакше. Один з прикладів — слова Менделя: «Люди не хочуть страхуватися, адже не вірять, що може бути гірше, ніж тепер…». У контексті війни ці фрази викликають не тільки емоційний відгук, а й глибоку внутрішню рефлексію. Постановка розповідає про втрати — дім, родина, звичне життя. І водночас — про здатність жити попри біль, зберігати гумор як форму виживання, як культурний щит народу.
«Жити весело, жити з гумором, дивлячись на життя крізь сміх — це мистецтво. І головний герой вистави демонструє це мистецтво в дії», — ділиться режисер.
У центрі сюжету — історія українського єврея Тев’є, простого молочаря, який живе звичайним сільським життям на українській землі, торгує молоком, піклується про дочок і переживає погром. Це історія про геноцид, втрати, викорінення — і водночас про любов, родину і гідність.
Театр як пам’ять і співпереживання
Вистава розгортається на тлі тем, які українцям болять не менше: примусове виселення, боротьба за свою землю, право на пам’ять і гідність. «Погром, а це Тобі навіщо?» — риторичне запитання героя до Бога перетворюється на актуальне звернення до вищих сил усіх тих, хто сьогодні стикається з втратою внаслідок війни. Як і в текстах Алейхема, театр нагадує — людські страждання не мають національності, а цінності у нас спільні.
Центральні образи Тев’є та його дружини Голди втілили заслужені артисти України Микола Валівоць та Лариса Курманова. Обоє грали ці ролі ще понад 20 років тому. Нині ж вони повернулись до них з новим досвідом, зрілою емоційністю і глибшим розумінням життя, що й робить виставу ще потужнішою.
«Як серце переповнене, — то й з очей тече», — цей рядок із П’ятикнижжя, що звучить зі сцени, стає емоційним апогеєм вистави, катарсисом глядача.
Усі трагедії минулого — від Голодомору до Голокосту — вплітаються в цю виставу як у вишивку пам’яті, яку не знищити, поки є ті, хто пам’ятає. «Тев’є» — не лише про єврейську родину. Це спектакль про силу української землі, про боротьбу за майбутнє, про право на людське життя, яке вартує мистецтва.
Шолом Алейхем як голос співжиття
Шолом Алейхем заповідав не ставити йому монументів. Найкращий пам’ятник, казав він, — це читач. У Хмельницькому ж це ще й глядач, який плаче в темряві зали, впізнаючи себе у кожній репліці. У кожній сцені — його рід, його пам’ять, його біль і надія.
Тож ходіть у театр. Бо це місце, де серце говорить голосніше за всі мови, де втрата зустрічається з надією, а історія — з вірою в життя. Навіть у часи, коли сміх іде поруч із сльозами.
Немає коментарів