Збірка оповідань Павла Белянського “Бабуся вмирати не любила” привертає увагу не гучними ефектами, а уважною розмовою про минуле. Це книжка про життя кількох поколінь однієї родини, у якій приватні історії тісно переплітаються з великими подіями XX століття.
Автор книжки – Павло Белянський, відомий також за позивним “Паштет”. Він письменник, сценарист і військовий, а його тексти неодноразово ставали бестселерами. Саме цю збірку для читання рекомендує докторка педагогічних наук, професорка кафедри української мови та літератури НУЧК імені Т.Г. Шевченка Ольга Лілік.
“Це – збірка оповідань з історії одної родини, яка походить із невеличкого шахтарського селища на Луганщині, неподалік Алчевська. Написані ці двадцять два оповідання не в хронологічному порядку, з порушенням лінійності викладу. Проте їхні сюжети переплітаються між собою, утворюючи єдине художнє ціле й формуючи в читача уявлення про життя трьох поколінь однієї сільської родини в умовах соціально-політичних та економічних реалій XX століття”.
Центральне місце у книжці, за словами Лілік, посідають представники старшого покоління – дід Петро та баба Аня. Їхні біографії проходять крізь епохи різких зламів і жорстких випробувань.
“На їхню долю випало чимало суспільних катаклізмів, як-от більшовицький переворот, Друга світова війна, а також життя в умовах радянського ладу (стаханівський рух, закриття шахт). Усе своє життя вони змушені приховувати страшні таємниці й берегти спогади про події, свідками яких вони стали. Водночас Павло Белянський в окремих оповіданнях подає й родинні бувальщини анекдотичного характеру, які стали сімейними переказами й демонструють парадоксальність людського буття”.
Друге покоління родини сформувалося вже у відносно стабільній радянській дійсності. Це діти, чиє життя здавалося наперед визначеним, але внутрішньо вони не знаходили гармонії з нав’язаним порядком.
“Фактично, Катя, Павло й Таня – це люди, які є, з одного боку, жертвами обставин, а з другого, бунтівниками проти дійсності, у якій вони існують. Вони відчувають самотність і абурдність світу, адже не виправдали очікувань батьків, не реалізували власних мрій і планів, мають психологічні травми”.
Інакше складається доля покоління онуків. Гришка, Ніна, Олександра, Міша й Маша приходять до дорослого життя кожен своїм шляхом. Хтось опиняється на маргінесі, а хтось лише у зрілому віці знаходить справу, яка приносить відчуття сенсу і щастя.
“Фактично, героїв книги Павла Белянського «Бабуся вмирати не любила» є продуктом певної суспільно-історичної доби. Відповідно, читач може простежити, як поступово формувалася колективна свідомість населення описаного в книзі регіону, які були передумови російсько-української війни в особистісному вимірі”.
На думку Ольги Лілік, ця збірка буде особливо близькою тим, хто намагається осмислити минуле не через підручники, а через долі звичайних людей. У характерах і життєвих поворотах героїв легко впізнати власну родинну історію – з мовчанням, спогадами і невисловленими травмами.
Немає коментарів